forkredit.com | www.sadowod.com | - | finntalk.com
МАРИНА ШПІЦЕР: ДРІБНІ, АЛЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВІ РЕЧІ ДОВОДИТЬСЯ РОБИТИ ЩОДНЯ

МАРИНА ШПІЦЕР: ДРІБНІ, АЛЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВІ РЕЧІ ДОВОДИТЬСЯ РОБИТИ ЩОДНЯ

             У березні 2015 року створена "Спілка солдатських матерів та дружин Стрийщини". Про  діяльність організації впродовж року розповідає її голова Марина Шпіцер. Попри наше спілкування вона вирішує ще поточні питання.  До нас приєднується Оксана,  дружина  військового, який зараз на фронті,  а його  матері  терміново потрібна операція. Жінка передає всі документи Марині,  та у свою чергу намагається підтримати її й обіцяє якнайскоріше  допомогти.

                Марина з захопленням розповідає про діяльність спілки. Це стало часточкою її життя і вона неабияк хоче поділитися цим з іншими.

                - Розкажіть, будь ласка, з чого розпочалась ваша діяльність і як утворилася "Спілка солдатських матерів та дружин Стрийщини"

                 - Наша  діяльність почалася у Народному Домі. У жінок була потреба десь себе реалізувати. Вони  шукали людей, які б їх зрозуміли. Спочатку був період депресії й адаптації до тих подій, які відбувались в Україні. А потім прийшло  розуміння, що треба триматись й  щось робити. Тож жінки почали  гуртуватись, знайомитись між собою. Йшли одна до одної з різними потребами. Ніхто тебе так не зрозуміє, як та людина, яка переживає те саме. Коли утворилося ядро активних жінок, виникала думка, що потрібно створити офіційну організацію. Ідей та планів у нас було багато. Та, коли ти приходиш, як просто мати чи дружина військового то одне, а коли ти представляєш організацію, то до тебе уже прислухаються. Ну і разом звичайно легше.

                Найперше, що ми робили, це допомагали Майдану Стрийщини у їхніх акціях. Адже першочергова була проблема забезпечення війська. Та з часом почали виникати проблеми психологічного характеру. Почали з'являтися поранені. Був у нас безвісти зниклий.  Почалися зриви у жінок.  Скажімо син не виходив на зв'язок кілька днів,  просто не міг, а у мами почався історично-нервовий зрив. Тож ми  почали долучати психологів. Звичайно не без помилок, щось вдавалось, щось ні. Адже  нас не готували до військових дій. І психологи  також, не всі були навчені до роботи з такою категорією людей. Вдячна Марті Гладій, яка першою почала працювати з хлопцями з ПТСР, яких  вже на той час було комісовано й вони потребували психологічної допомоги.

                Психологічне здоров'я не може бути без духовного. Тож багато співпрацювали з  церквою. Багатьом жінкам запам'яталась  поїздка в Страдч. Нам дали безкоштовно автобус, з нами  їхали священики, матері й дружини. У той час Андрій Гук лежав у комі в лікарні. Його дружина  теж їхала з нами і після прощі він прийшов до тями. Хоч і зараз його стан досить важкий, але тоді у нього була цілковита кома, а після поїздки він вперше прийшов до тями. Ця поїздка була потрібною й допомогла багатьом з нас.

                Минулого року у нас працювали дитячі групи.  Діти  все бачать, відповідно також переживають за тата, бачать як хвилюється мама, а впоратись зі своїми емоціями вони не вміють. Тож першочергово були сформовані дві дитячі групи різного віку. Дуже вдячна психологам, які працювали на громадських засадах, на голій ініціативі, без будь-якого фінансування. Через ці групи перейшло близько 50 дітей, які час від часу мінялися. Також були індивідуальні заняття з дітьми, особливо для тих, які живуть у районі, і для них важко  двічі на тиждень добиратися на заняття.

                Під час занять у групах для дітей проводили екскурсії,  артерапію.  Їх залучали до виготовлення сувенірів, вони малювали,   розфарбовували гільзи, перед Великоднем малювали писанки, прикрашали бісером. Дітям було цікаво викладати в малюнках свої почуття.  Хороші емоції малювали на дерев'яних писанках, щоб вони залишались.  А погані на звичайних яйцях, які потім вони розбивали. Це було цікаво і нам, і дітям.

                -  Як реагують хлопці, коли ви їх скеровуєте до психологів?

                - Чесно, ми це робимо обхідними шляхами. організовуємо якісь зустрічі на зразок чаювання, самі долучаємось до таких, ну і звичайно між нами є психолог. Він спостерігає, наводить особистий контакт. Для роботи з хлопцями потрібний певний рівень довіри. Вони не підуть  на розмову до людини, якої не знають.

                Крім цього проводиться робота з дружинами. Дуже багато залежить від того, як поводить себе дружина. Був такий випадок:  жінка скаржиться, що чоловік  п'є, вночі зривається, бігає, стріляє. Вона  не знає що робити. Ми рекомендували психолога. Вона його привела. Психолог почав працювати, а виявилось, що мужчина навіть не знав, що він потрапив до психолога, дізнавшись просто гримнув дверима й пішов геть. Вийшло ще на гірше. Тому тут потрібно підходити дуже обережно й делікатно. Робота з мамами та дружинами першочергово. Вони мають знати як себе поводити в тій чи іншій ситуації,  і чого категорично не можна робити.

                Звичайно підтримуємо контакти не тільки з демобілізованими, а й з тими , що ще на фронті. Для тих, хто зараз на передовій важливо знати, що тут у тилу їхні рідні захищені і з ними усе гаразд. Скажімо у чоловіка, який зараз на фронті, будуть оперувати  маму і для нього надзвичайно важливо знати, що тут буде усе добре.   Важливе  розуміння, що його рідні, які зіткнулися з проблемами тут не самі, що їх підтримають і допоможуть, Для них це важливіше, ніж зустрічі з квітами. Ще маю одну місію передати донечці від батька подарунок і сказати їй, що татусь її дуже любить.

                Такі, з одного боку дрібні, але дуже важливі речі доводиться робити щодня. Скажімо просто відповідати на дзвінки. Жодного дня не має, щоб не запитували, а куди звертатися з того чи іншого питання. І я як координаційний центр відправляю людей до потрібних інстанцій. Непомітна робота відповідати на дзвінки, але я вважаю, що вона необхідна. Ми зробили й роздали листівки, про те, які потрібно документи для оформлення пільг. Відповідно, жінки, які мали цю інформацію робили все за один день, у той час, коли інші витрачали на цю  паперову тяганину кілька днів.

                -  Чим найбільше ви пишаєтесь у вашій роботі?

                - Найбільшим досягненням за цей період є те, що ми створили центр підтримки учасників АТО. Тепер ми маємо своє приміщення у колишньому  кабінеті лікувальної фізкультури на базі вузлової лікарні. Коли я вперше  побачила то приміщення, то не уявляла, коли ми зможемо туди зайти. Там був голий бетон, стіни в жахливому стані. Але знайшлись люди, які нам допомогли. Першими, хто відгукнувся був Тарас Дирик.  Стрийське КП "Архітектура" закупили нам будівельні  матеріали, завгосп міської лікарні Петро Кошіль організував  ремонт,  Роман Гірник купив  покриття і таким чинам нам вдалося досить швидко відремонтувати приміщення. Від Андрія Кота нам передали оргтехніку, меблі, хто що міг,  пристарали самі.

                Центр вже працює. 16 хлопців у нас пройшли обстеження, вправи для спини (спина основна проблема) і курс масажів (від 10 до 14 залежно від потреби). Можливо це не багато, як на Стрий і Стрийщину.  Але  все це безкоштовно.  Дівчата реабілітологи - масажисти працюють  на волонтерських засадах. Я вважаю, що навіть цих 16 чоловік це велика наша заслуга, враховуючи те, що ми не чекаємо фінансування. Ми не отримуємо ніяких коштів ні з міського, ні з районного бюджетів. У нас немає ставки реабілітолога, ні пів-ставки,  ні годин чергування. Чергуємо самі, коли маємо можливість.

                Основний принцип, який ми вирішили дотримуватись - не пропускати гроші через себе. Як у людини  виникає потреба ми шукаємо спонсорів,  які можуть допомогти.  Зводимо їх,   і я інколи навіть не знаю, якою сумую допомогли. Навіть на ремонт центру грошима не брали, ось накладна на буд матеріали (показує накладну). Допомога фізичного характеру, будматеріалами, покриттям,  щоб не біло розмов, що якісь кошти проходять через нас. Єдина готівка, яка проходила через нас, це коли ми приймали участь в органік-фест, ми мали скриньки. там  у нас є чіткий звіт по цих коштах. Ми їх витрачали на канцтовари, внутрішні витрати, адже  членських внесків у нас немає.

                - Які взаємини з органами державної влади?

                - Ми дуже вдячні районній владі за надане приміщення. А ще ми тісно співпрацюємо з центрами соціальних служб для сім'ї дітей та молоді як у місті,  так і у районі. Їхні працівники проводять надзвичайно велику роботу з учасниками АТО та їх сім'ями. Ті заробітні плати, які вони отримують не відповідають тій роботі, яку вони роблять.  Нещодавно я їздила з районною службою, ми  охопили три села, побували  у 12 сім'ях

                Щодо державних програм для  учасникам АТО. Вони не завжди ними можуть скористатися. Скажімо щодо лікування та протезування зубів потрібно їхати до Львова. А це не завжди зручно, особливо, коли є  має маленькі діти, їх нема  з ким залишити. Тобто тут є ряд організаційних питань. Або чоловік, через інвалідність не може фізично працювати. Курси для перенавчання учасників АТО теж  є тільки у Львові. Але як людині, якій важко пересуватися, їздити на курси до Львова. Варто зазначити, що  нас запрошують на круглі столи у центр зайнятості. Тут хлопці знайомляться з нами,  ми з ними.

                -  Скільки активних жінок в організації?

                -  Найактивніших з десяток. Є й матері й дружини. Серед них Марія Грицан, Настя Коваль. Вперше, коли я побачила Настю, вона була розгубленою, жінкою, яка частково втратила інтерес до життя. Зараз вона завжди в формі, квітуча, вчиться, отримала диплом тренера з фітнесу. І зараз у центрі ми організовуємо фітнес групу для матерів, дружин і дочок. Це буде також безкоштовно. Єдине, якщо будуть бажаючі долучитися до цієї групи, ми будемо брати абонент плату, для того, щоб вдосконалити наш спортзал  й докупити інвентар. Ціна буде доступна, але це буде своєрідний внесок у  розвиток центру.

                 Активно долучається Юля Безручак. Дівчата знаходять в собі ресурс жити і йти далі. Коли ми збираємось разом, ми обговорюємо свої звичайні домашні побутові речі, але це нам потрібно. Ми у своєму колі можемо виговоритись, пожалітись, сказати те, що не можеш сказати на загал.

                -  Чи не заважає громадська робота стосункам у родині?  

                -  Коли ти абсолютно все, кожну подію перепускаєш через себе, рано чи пізно приходить вигорання. Я зіткнулася з тим, що, прокидаючись зранку, боялася, що я щось не встигну. У мене було почуття провини, коли я щось не встигала, або забувала комусь подзвонити. Зрозуміла, що є проблема, коли почала кричати  на своїх рідних у дома. Зрозуміла, що так не має бути й почала ходити до психолога. Мене ще сильно підтримує чоловік. Коли трапляються  події, які я не розумію,  то перша людина з якою я можу поговорити це він.

                Такі речі відбуваються не тільки зі мною. Тож довелось організувати релакс-терапію для волонтерів. Ми Їздили до Ростислави Пекарюк  в Моршин, ходили до психолога.

                Ми підтримуємо один одного не тільки психологічно, а й матеріально. У спілці організували   групу взаємодопомоги:  приносили речі, якими самі не користуємось, а комусь вони стануть в пригоді.  Дитячий одяг,  взуття іграшки тощо.  Спочатку це було тільки внутрішній обмін, в межах нашої спілки, а з часом ми почали допомагати людям, у яких скрутне матеріальне становище. Долучаються й інші люди, які нас знають, жінки  з-за кордону. Приносять речі, а ми їх передаємо там де є  потреба, де є багатодітні сім'ї, інваліди. От останній раз через соціальну службу ми передали допомогу 11 таким  сім'я. У такий спосіб ми також допомогли 6 сім'ям переселенців -  одягом, посудом, постіллю, дещо з побутової техніки. Ми не ведемо облік, але  близько 60 сімей ми охопили 

Лічильник

2196414
Сьогодні
Вчора
Цього тижня
Минулого тижня
Цього місяця
Минулого місяця
Вся статистика
5883
8998
30660
2024541
175710
217957
2196414

Ваш IP: 54.144.36.228
СьогоднІ: 20-07-2017