forkredit.com | www.sadowod.com | - | finntalk.com
ЮЛІЯ БЕЦКО: ПОТРІБНО ДОЛУЧАТИСЬ ДО ЗМІН, А НЕ ЧЕКАТИ, ЩОБ ХТОСЬ ПРИЙШОВ І ЦЕ ЗРОБИВ ДЛЯ ТЕБЕ ЧИ ТВОЇХ БЛИЗЬКИХ

ЮЛІЯ БЕЦКО: ПОТРІБНО ДОЛУЧАТИСЬ ДО ЗМІН, А НЕ ЧЕКАТИ, ЩОБ ХТОСЬ ПРИЙШОВ І ЦЕ ЗРОБИВ ДЛЯ ТЕБЕ ЧИ ТВОЇХ БЛИЗЬКИХ

      З вільного життя творчого пера у поліцейську форму. Стриянка Юлія Бецко, яка у минулому працювала журналістом, у рамках робочого експерименту подала заяву у патрульну поліцію. Вже близько дев'яти місяців вона пильнує спокій на вулицях Льовова. Про те, як складається її життя після зміни професії ми вирішили поцікавитись тепер вже у інспектора Управління патрульної поліції у місті Львові, лейтенанта поліції.
     

      - Юлю, що стало приводом для того, щоб ти заповнила анкету для кандидатів у Нову поліцію?
   

       - Хочу відразу сказати, що електронну заяву я заповнила не відразу, а вже тоді, коли був оголошений добір. Річ у тому, що багато моїх знайомих розповідали про тотальну корупцію під час прийому першої хвилі претендентів. Називали навіть конкретні суми. Однак, складавши всі оповіді до купи, це здавалось дуже дивним, навіть надуманим. Крім того, всі знають, що система потребувала реформ: кардинальних, а подекуди радикальних змін, тому й були залучені іноземні фахівці. Відповідно оповіді якось не вписувалась у цю загальну картину. А після подій, які вся країна пережила на Майдані, і жертв Небесної сотні, я просто не могла легко відмовитись від віри у краще майбутнє для нас і наших дітей. Як би не звучали пафосно ці слова, але я хотіла переконатись у протилежному. Не останню роль зіграв у цьому експерименті і журналістський авантюризм. Я разом з нашою редакцією вирішили подати заяву і спробувати чесно пройти етапи відбору. Як так на правду, то я ні на що не розраховувала і точно не могла припустити, що все ж таки приміряю на себе нову форму.
     

       - Під час відбору ти спростувала ці слухи чи все ж таки були випадки фінансового лукавства? Як це все відбувалось?
     

      - Після того, як я відправила заповнену електронну анкету, до мене зателефонували і запросили на тести. Вони складались з кількох блоків, зокрема: логіки, математики, української мови та інших. Тести були легкими. Хоча це, можливо, моя суб’єктивна думка, адже я не ставила собі за мету їх скласти так, щоб потрапити на наступний етап. Мені було більше цікаво подивитись на тих людей, які прийняли для себе рішення вступити у лави Нової поліції. Серед них були і діючі працівники міліції, і колишні, і ті, хто мав гіркий досвід від спілкування з представниками старої системи, і ті, у кого життя мало свій усталений порядок – пристойна робота, дохід, сім’я, житло. В кінці тестування всі знали свій набраний бал, однак ніхто не знав чи пройшов. Після закінчення тестування, нам повідомили, що потрібно очікувати на телефонний дзвінок. Так було після кожного разу.
      Десь, через тиждень мене запросили вже на другий етап відбору – військово лікарську комісію. Пропонувалось, для економії часу, привезти з собою результати аналізів. Також потрібно було мати вже готові сертифікати від психіатра і нарколога. Звичайно, заради спортивного інтересу, сертифікати я вирішила отримати у Стрию. Було дуже довго, маю на увазі самі прийоми у фахівців. Ми мило бесідували з лікарем-наркологом, знову ж таки - довго. Але в кінцевому результаті, зі значними затратами часу, я отримала два сертифікати, квитанцію про офіційну оплату за дані бланки з мокрими печатками і, як не дивно, чисте сумління (сміється).
      Саме ВЛК у Львові по вул. Замартинівська, проходили всі дуже довго. Хоча від першої зустрічі нас значно поменшало. За жодний прийом чи довідку я не платила: від мене не вимагали неправомірної вигоди і я – не пропонувала.
     Тоді ще через кілька днів запросили на здачу нормативів з фізичної підготовки: згинання-розгинання рук в упорі лежаче, біг на дистанцію 100 м та 1 км. Всі нормативи зараховували залежно від вікової категорії. Звичайно, після цього етапу, я вже була готова завершити експеримент, оскільки цільової спортивної підготовки не проходила.
      Однак до мене знову зателефонували і запросили на ще одні тести та співбесіду. З першої зустрічі і до останнього етапу залишилось, реально, мало людей. Завершальним етапом була особиста співбесіда. На ній також відсіювалось багато людей. Змісту тієї розмови я, мабуть, ніколи не забуду.
      Тож, від самого початку, до самого кінця, за жодну довідку, жоден папірець я не платила. Зі сторони тих, хто був присутній на кожному з етапів і контролював процес, я не почула жодного натяку на хабар чи якісь дивіденди. Кандидатів, справді, було дуже багато. Чому хтось не пройшов, а комусь дали «зелене світло» я не знаю, сумніваюсь, що цю інформацію знає якийсь широкий загал.

      - А як відреагували твої близькі та колеги по цеху на такий вибір?

     - Рідні всяко мене заохочували піти на цей крок. Хоча для мене було трохи важко зробити такий вибір. Потрібно було кардинально міняти свій устрій життя, роботу, яку я любила, чудовий колектив, графік, який давав мені можливість бути з дитиною і займатись ще й домашньою роботою. Додало до мого рішення те, що всі в редакції з самого початку говорили про те, що я пройду всі етапи і піду працювати у поліцію. Напевно, про це знали всі , окрім мене (сміється). Тож моє кардинальне рішення, ні для кого не було новиною.


       - Які у тебе враження склались від процесу навчання? Що тобі найбільше запам’яталось?

      - За 8 тижнів інтенсивної підготовки, фахівці з різних галузей нам показували як оперувати законами, де шукати потрібні статті, як швидко приймати рішення за певним алгоритмом, роз’яснювали процедуру складання різного роду документів тощо. Вони нам дали базу, з якою ми повинні тепер щодня працювати для вдосконалення наших знань та підвищення професійності. Було багато різних цікавих моментів, однак найбільше для мене запам’ятався день складання присяги . це справді незабутні враження для мене.

      - Журналістика це - творча професія. У роботі поліцейського ж завжди існують строгі рамки, які регулюються статутом, наказами тощо. Чи важко було перелаштуватись у цьому плані?

      - Як би дивно це не звучало, але саме в сьогоднішній моїй професій без творчості і креативу дуже важко. Немає викликів важливих чи неважливих. Їх всіх потрібно відпрацювати. Кожен поліцейський має свій підхід і свої методи. Мова йде про спілкування з заявником чи порушником. Після ДТП тобі можуть повідомити, що у якомусь дворі лежить невідома особа. Бувало таке, що людина втратила свідомість і тоді збираєш себе в кулак і робиш всі маніпуляції до приїзду карети швидкою. Але дуже часто це - комедійні випадки з п’яними, які хочуть поговорити чи помахати руками. До кожного потрібно по-різному знаходити методи, щоб переконати його сісти у карету швидкої чи в наш службовий автомобіль. Щодо сімейних сварок, то це ще інша категорія. Адже, деколи, сам заявник може бути винуватцем конфлікту у родині, і коли ти це з’ясовуєш, поставивши ряд запитань, можеш «отримати» несподівану спробу удару чи нападу або ж іще якусь неадекватну реакцію, до якої маєш бути готовим. З підлітками теж індивідуально треба працювати, адже на вулиці опиняються ті, хто шукає «когось» - друга, авторитета, батька, брата… Зважаючи на це потрібно і вибирати підхід у спілкуванні. Найважливіше, що всі дії мають бути у межах закону. Тут і полягає найбільший показник в плані креативу у підходах до опрацювання завдання.

      - Опиши, будь ласка, свою робочу зміну. Як зазвичай ти відпрацьовуєш свій день у поліції?

      - Ми приїжджаємо на годину швидше до початку зміни, цей час виділений для проведення інструктажів, доведення оперативної інформації командиром батальйону, командиром роти, взводним. Також не можна оминути процедур отримання зброї, машин тощо. Ця година пролітає моментально, на одному подиху. А далі – 12 годин роботи на лінії. І це в ліпшому випадку, адже бувають «заминки» з правопорушниками, які можуть затягнутись на кілька годин. Після роботи на лінії, потрібно ще й передати зміну, встигнути здати документи, зброю. А далі підготовка до наступної зміни, відпочинок.

      - З якими труднощами доводиться тобі стикатись під час служби?

    - Труднощів є багато. Якщо говорити про внутрішнє життя Управління, то проблеми намагаються вирішити, однак на все потрібен час і дотримання процедури. Не можна забувати, що за останній рік Нова патрульна поліція розпочала свою роботу й у інших містах, для чого потрібен також колосальний ресурс.
      Що ж стосується безпосередньої роботи з громадянами, то бувають різні ситуації. Хтось принципово не визнає своєї вини, хтось провокує. В таких випадках потрібно відчувати тонку межу і ніколи не переходити на особисте. Переважно у таких ситуаціях говорить не людина, а її злість, і не до тебе особисто, а до твоєї форми.

       - Чи відчуваєш ти, що довіра людей до правоохоронців зросла? Як львів'яни зазвичай ставляться до поліції?

      - Спілкуючись з різними людьми на роботі і поза нею, можу припустити, що довіра до патрульної поліції зросла. Звичайно, у декого є претензії до нашої роботи, але здебільшого вони пов’язані з колізіями законодавства. Для вирішення цього потрібен також час. За один день чи рік не можна створити нову систему, її потрібно виростити, виховати і вберегти від намагань спотворити. І в цьому питанні відповідальність лягає не лише на плечі поліцейських, а й пересічних громадян.

      - Ти вже звикла до зброї, чи доводилось її застосовувати?

      - У даному питанні, керуюсь позицією однієї дуже мудрої жінки, яка на зустрічі з патрульними у Львові наголосила, що зброя – це не аксесуар, не бантик. Якщо є законні підстави для застосування чи використання зброї, її потрібно витягати з кобури і довести справу до кінця, залежно від ситуації. Тішить те, що зараз патрульні мають можливість відшліфовувати своє вміння відкривати і вести вогонь. Ці заходи не проводять для галочки. Є кваліфіковані інструктори, яких вишколювали іноземні фахівці. Вони з нами відпрацьовують різні вправи, корегують процес за необхідності від початку до кінця. Тож вже від початку року мені довелось двічі бути на планових стрільбах, що дає змогу звикнути до пострілів і маси зброї у руці.

       - Стрибати з парашутом ніби не вимагають від поліцейських, про те ти наважилась на це. Що спонукало тебе до цього, що ти відчувала у момент польоту?

      - Парашут – моя мрія ще зі школи. Я довго про це говорила, але якось не виникало нагоди. Аж чоловік запропонував поїхати. Тим більше, що це не так далеко від Львова і поки єдиний такий пункт у Західному регіоні. Весь процес був дуже цікавим і вельми вдалим, адже я таки стрибнула з парашутом. Бувають випадки, що після кількагодинного інструктажу, групу не випускають у небо через вітер. У мене ж все склалось як найліпше: в небо випустили, парашут відкрився, запасний парашут вимкнула, ноги-руки – цілі. Але з ритмом життя, здається поки це єдине місце (небо), де можна бути реально сам на сам з собою.

      - Чи шкодуєш ти про свій вибір ?
      - Як не дивно, але – ні. І це не залежить від успіхів чи падінь у роботі. Притримуюсь тої думки, що потрібно долучатись до змін, а не чекати, щоб хтось прийшов і це зробив для тебе чи твоїх близьких. Не виключаю, що система старих принципів виживе, але у такому випадку, я зможу з чистим сумлінням сказати, що щось намагалась зробити для змін на краще. Якщо ж нам всім вдасться провести реформу до кінця, то це і буде найвища нагорода для кожного з нас, хто жертвує собою.
       

       У будь-якому випадку, кожен з нас чекає маленького дива. Головне, щоб свідомість переборола лінивство та байдужість у помислах і діях не лише поліцейських, а й пересічних громадян.
Розмову вела Оксана Стасів.

Лічильник

2196399
Сьогодні
Вчора
Цього тижня
Минулого тижня
Цього місяця
Минулого місяця
Вся статистика
5868
8998
30645
2024541
175695
217957
2196399

Ваш IP: 54.144.36.228
СьогоднІ: 20-07-2017