forkredit.com | www.sadowod.com | - | finntalk.com
ВІКТОР ВИННИК: ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ У СТРИЮ БУЛО БІЛЬШЕ АРТ-ЗАКЛАДІВ

ВІКТОР ВИННИК: ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ У СТРИЮ БУЛО БІЛЬШЕ АРТ-ЗАКЛАДІВ

ВІКТОР ВИННИК: ХОЧЕТЬСЯ ЩОБ У СТРИЮ БУЛО БІЛЬШЕ АРТ-ЗАКЛАДІВ

Цього року український гурт “Мері” святкує свій ювілей — 15 років на великій сцені. З цієї нагоди, колектив вирушив у тур містами країни, серед них — місто Стрий. Популярні пісні, які увійшли у 4 студійні альбоми, «Мерідіани» (2007), «Війни в прямому ефірі» (2010), «Кулями любов...» (2014) та «Я z України» (2016), знайшли своїх слухачів у всіх куточках України.

Засновник і соліст групи – Віктор Винник. Також він є автором текстів і музики до майже всіх його пісень гурту “Мері”.

Нам вдалось поспілкуватись з фронтменом гурту — Віктором Винником.

Гурт “Мері” - 15 років на сцені. Фактично, це умовна дата, адже перші ваші виступи були ще у середині 90-х. Чим стала знаменною подія 15 років тому, від якої ви берете відлік?

- Дякую. Хороше і неочікуване запитання (сміється). Дійсно, ми почали грати ще з 90-х, але багато є груп і артистів, які грають у колі своїх знайомих, і вважається, що це вже колектив, бо є публіка з трьох осіб. Але треба пам’ятати, це був за час. Це був дуже несприятливий період для живої музики. Вона тоді перестала бути. Всі чомусь подумали, що живої музики більше не буде, що вона закінчилась десь у 80-х. Людей з гітарами сприймали – так собі.

Ми грали, але річ у тому, що на велику сцену вийшли у 2003 році. Коли ми повним, живим складом започаткували фестиваль «Осінній Львів збирає друзів», на жаль він не мав продовження. Крім того так сталось, що саме тоді у світ вийшла пісня «Меридіани». Вона відразу попала на радіо, і нас почали з нею асоціювати. І цей твір став першою піснею, який широко прозвучав, і до тепер вважається нашою візиткою. Тож це не стільки років колективу, як 15 років пісні «Меридіани», яка для нас – знакова.

- У вашому гурті відбулось багато ротацій складу. З чим це пов'язано? Чи підтримуєте ви дружні стосунки з колишніми учасниками гурту?

- Я б сказав, що не так багато, як в інших колективах відбувається. Це є нормальний процес. Адже, що таке робота в колективі? Це є кілька людей: три, чотири, п’ять, шість… Всі люди індивідуальні, всі різні, у кожного в голові свої таргани. Потрібно знаходити консенсуси, а це не завжди вдається, не дивлячись на те, що гурт «Мері» - мій авторський проект, я – автор і продюсер колективу, хлопці – музиканти. І, абсолютно, з більшою кількістю учасників, які вже не є учасниками колективу, ми підтримуємо зв’язки. Я більше скажу, що у вашому місті проживає Петро Гирич – наш басист, який пропрацював з нами майже 10 років, всі нульові. Чудовий музикант. Тому, так, я можу сказати, що з абсолютною більшістю учасників колективу ми підтримуємо зв’язки.

- Окрім того, що ви пишете тексти пісень, більшість з яких уже стали хітами, ви ще й написали книгу “90-60-90. без імен”. Про що ця книжка та що вас спонукало написати її?

- Ця книга про юність, про те що завжди тут (показує на серце). Книга, не зважаючи на промовисту назву, не про фешн, не про моду, не про тренди і гламур. Вона – про 90-ті роки минулого століття, минулого тисячоліття. Це про час, який я зустрів, бувши сформованою людиною, і вони (90-ті) на мені, на моєму поколінні, поставили відбиток, вони зробили нас.

Ті люди, які зараз щось можуть чи вирішують, вони саме у 90-х гартувалися. І я хотів про це згадати… Згадати той час, якими ми були. Тому що минуло 25 років. І це хороша відстань, щоб, практично, все пам’ятати, але разом з тим, щоб це вже було – ретро. І ще я дуже хотів показати цією книжкою, що 90-ті мають упереджене ставлення. Якщо запитаєш: «Що таке 90-ті? », всі відповідають: «Лихі… Лихі 90-ті». Це був важкий, драматичний період, але не драматичніший, ніж теперішній, коли йде війна. Але разом з тим, там було багато цікавого. Це був час – феєричний. Але це все, я розумію, було на фоні юності, мого покоління і юності нашої країни. Книжка саме про це. Це в легкій формі спогади, в жодному разі вони – не автобіографічні. Це живі історії. Живих людей.

- Чому так довго очікували з випуском свого творіння?

- Через те, що я – не професійний письменник. Я ніколи не думав, що зможу таке зробити. І вважав, що це досить легко: коли ти щось написав, приходиш у видавництво і тобі там раді, тебе видають, тобі плескають, дають гонорари. Насправді – ні. Все з точністю – навпаки. Зрозуміло, що видавництва займаються бізнесом, вони охоче видають розкручених, знаних авторів, які принесуть їм заробіток. А нові імена – глобально нецікаві. Тому майже 10 років це були митарства. У результаті, це закінчилось самвидавом. І тепер я думаю, чому ми одразу цього не зробили? Але кажуть: «Стається так, як стається на краще». Я зовсім не шкодую, що книжка вийшла саме минулого року. Думав, що це буде сувенірний тираж. Примірників 300, для знайомих. Але ми вже перетнули позначку у 1000 екземплярів. І зараз буде ще продовжуватись тираж.

Я не міг подумати, що така проста штука, як папір, переживе такі носії, як вініл, плівку, CD-носії. Тобто, все міняється, а книжка – вона є. Часто буваю у бібліотеках і диву даюсь. Адже завжди думав, що це якось для краси. Стоять бібліотеки – всіма покинуті, і там сидить кілька жіночок, які працюють ще з тих часів. Але – ні! Там є живі люди. Там відбуваються зустрічі. Там є своє життя і це прекрасно

- Чи плануєте продовжувати цю справу?

- Це дуже хороше запитання, і,певно, найчастіше яке я отримую, після того, чи я часом не родич Олега Винника. Кажу – не родич, Богу дякувати. А з приводу книжки, таке часте запитання, наводить мене на такі думки. Це все, що я можу сказати.

- Ви багато їздите Україною з концертами, проводите багато зустрічей. Для вас українці різні у своїй суті чи ні?

- На жаль, дуже різні.

- У чому це проявляється?

- У 300-400 років колонізації, поневолення, викривленні ментальності, у незнанні історії, у відірваності від коріння, в окупації. Ми перебували у цьому стані й досі перебуваємо, принаймні ментально. І різні частини країни були в різному ступені колонізовані. Ті, які були менше, тут де знаходимось ми, на Західній Україні, ситуація - значно краща. Ті, які були більше, маючи на увазі Центральну, Східну і Південну Україну, і де зараз є війна, це - прямий наслідок колонізації.

Це дуже велика проблема, по багатьох лініях: по мовній, ментальній, культурній. У великій мірі, як звести це все до купи, зробити націю цілісною – я не знаю. Коли ти сидиш на одному місці і дивишся на світ очима телебачення та Інтернету, тобі формують думки і направляють у «правильне» русло. Простіше, тому що ти мислиш чиїмись категоріями. Але коли ти бачиш на живо, закрадаються інші думки. І тим не менше, це – наша країна і треба іти уперед.

- У скарбничці пісень гурту “Мері” є багато робіт, які порушують соціальні проблеми та війну. З чим це пов'язано?

- Такі тексти і музику спонукає мене писати життя, час, у якому я живу, і країна – місце на планеті Земля. Я вірю в такі моменти - де народився, там знадобився. Хоча світ - відкритий. Це питання кожного, як діяти. Часи не вибирають… Це життя диктує нам такі виклики.

Так сталось, що ніхто не міг подумати, принаймні - я. Ми знали що війна, це щось таке, що відбувалося «тоді», і відбувається «десь». Але, що вона прийде до нас – ніхто подумати не міг. Я часто спілкуюсь з військовими. Вони розповідають, що були готові до прильоту інопланетян, падіння астероїда, але тільки не до війни.

- Від початку війни ви часто відвідуєте фронтову зону. Що вас спонукає на ці поїздки?

- В першу чергу, я хочу отримувати відповіді на особисті внутрішні запитання. І мені мало відповідей з телебачення, Інтернету. Треба побувати на місцях, подивитись, що може бути, коли у будинок потрапляє снаряд; побачити людей, які кожен день під смертю, я говорю про наших вояків у першу чергу. Не можу сказати, що я отримую більше відповідей, але це – необхідно.

Ну і підтримка … Треба розуміти, що людям, які перебувають у таких екстремальних ситуаціях довго, важливо бачити нові обличчя. Їм глобально не цікаво що це за артисти, їм цікаво спілкування. У ці годину-дві часу, вони виходять з того стану, повертаються в іншу змодельовану ситуацію, і для них це вже легше.

- Минулого року ви зняли кліп на пісню “Про них”. Зйомки відбувались у селі Широкине, безпосередньо на позиціях української добровольчої армії. Як виникла ідея цього кліпу? Чому саме це місце було вибрано?

- Я спілкуюся в переважній більшості з добровольцями. Їхня роль у цій війні зараз – другорядна. Це - було… Їм, нібито, подякували… А виявляється, що добровольчий рух нікуди не дівся. Саме в селі Широкиному, розташований батальйон "Арата", УДА. Я спілкуюсь з командиром батальйону. І він якось сказав, от ти - написав вже пісню про прикордонників. Напиши про нас. Я ніколи, так на замовлення, речі не писав. Але коли ти думаєш про щось довго, воно рано чи пізно у щось виллється. Я написав таку пісню під назвою «Про них». Коли я командиру про це сказав, він відповів: «Класно. А тепер приїжджай, будемо знімати кліп». Я кажу: «Куди?». Відповідає: «До нас»...

Треба розуміти, що таке Широкине Це, колись, квітуче місце на березі Азова. І, буквально, за тиждень, воно перетворилось на руїну, без жодного уцілілого будинку. Там немає життя, там просто є позиція – передова. І ти, коли ідеш по цій руїні, яке ще чотири роки тому мало життя, дитячий сміх, бачиш під ногами гільзі, розкидані речі, дитячі іграшки, розумієш більше що таке війна. Що це - миттєвість. Війна це – не фанфари, прапори, краса… Війна це - біль, страх, смерть, бруд. Це дуже важливо... Пройтись і показати з височини, це море, поля… Це - наша земля, і її не можна віддати ворогу.

- Повертаючись до вашої творчості. Було анонсовано презентацію вашого нового альбому наприкінці цього року, однак в одному з інтерв'ю ви повідомили, що презентація відбудеться пізніше. Чи це так?

 

- Так. Саме так. Треба розуміти, що таке альбомотворення зараз. Це така штука, з минулого. Я називаю це – дорогі візитки. Але альбоми треба видавати, не дивлячись, що основний слухач вже в Інтернеті слухає на різних ресурсах. Альбом уже готовий, але створюються нові пісні і весь час хочеться щоб було більше і краще. Ну, і ще бракує часу, тому що є багато проектів. Вже є назва. Він буде називатись «Снайпери амури». Але на це потрібно час.

- Вже 8 грудня стрияни зможуть прийти на ювілейний концерт гурту “Мері”. Чим ви плануєте почастувати ваших прихильників? Чи будуть якісь сюрпризи?

- Таке запитання - часто чую. Я концерт сприймаю дещо інакше, ніж те, що виходять артисти, а тут сидить публіка, і одні для одиних щось роблять. Одні несуть - а інші – виносять. Ні, це – спілкування. Це - зустріч друзів і людей, які чимось одні одним цікаві. Звичайно, завжди є трек-лист. Але, коли ти виходиш і дивишся на людей, то розумієш, що це все – умовність. Зараз потрібно не цю пісню, люди готові до іншої емоції. Головне – емоція, головне - щирість!

- Що б ви хотіли побажати стриянам?

- Ви живете у чудовому місці. Я це говорю, як людина, яка веде мандрівний спосіб життя і буваю у різних місцях. І місто, у якому є дорога, це вже про щось говорить (сміється). Я пам’ятаю Стрий 90-х. Це було дуже сіреньке місто. Те, що відбулось у вас зараз, повірте, це страшенний прогрес. Хотілося, щоб у Стрию було більше арт-закладів. Тому, що тут проблематично з цим. Є публіка, яка готова, та нема місць, де збиратись. Але попри те все я – люблю Стрий.

 

 

Лічильник

5495017
Сьогодні
Вчора
Цього тижня
Минулого тижня
Цього місяця
Минулого місяця
Вся статистика
804
2524
804
5379708
31556
131573
5495017

Ваш IP: 54.234.228.78
СьогоднІ: 10-12-2018