forkredit.com | www.sadowod.com | �����-��������� | finntalk.com
ВЧОРА БУЛО ТАК ДАВНО

ВЧОРА БУЛО ТАК ДАВНО

Майор Микола Озєров відправився в зону АТО на початку грудня. Тоді він та ще один офіцер, якого доля перекинула з Криму у Стрийську військову частину, поїхали захищати нашу Батьківщину.

Минулого тижня військові повернулись додому, про те, як це було розповідає начальник тилу Стрийської військової частини А -2847 майор Микола Озєров у приміщенні Центру допомоги військовим із зони АТО:

- Як ви себе почуваєте?

- Сьогодні вже краще. Трохи спав. Але все одно ще сняться постріли, окопи і все таке інше.

- Де саме ви перебували на Сході?

- Ми стояли 400 метрів від донецького аеропорту. Це була дуже вигідна позиція для сепаратистів - на висоті. Звідти добре було б стріляти по позиціях у Пісках і околицях. Поки хлопці тримали аеропорт, по нас стріляли через раз. А коли вже аеропорт здали, то по нас гатили безперестанку. В один момент сепаратисти думали, що ми залишили позицію. Вони приїхали до нас вже зі своєю зброєю. Тоді я вдруге народився. Ми чудом вижили там. Тільки Бог нас там врятував.

У Центр допомоги військовим із зони АТО зайшов військовий і перебив розмову. Він поцікавився чи є амуніція для його брата, який зараз в секторі М. Отримавши повну інформацію військовий пішов, майор продовжив свою розповідь:

- Згадався епізод з категорії «виховний момент». Було двоє полонених. Один попав у ряди ДНР по свої наївності. Другий же ж був до мозку костей просякнутий «руським міром». Я з ними проводив виховні бесіди. Потім мене дістало, я витягнув два патрони і сказав: «Якщо до ранку не вивчите гімн України – патрони будуть у вас в голові». Зранку я прийшов там, де їх тримали, а наш військовий і каже: «Вони мене сьогодні вже дістали. До півночі шкрябались в двері, а коли я відкрив – попросили у мене слова гімну».

Ті двоє сепаратистів наперебій співали гімн України зранку.

- А що потім з ними сталось?

- Без мого відома… (офіцер сильно стиснув кулаки і тяжко здихнув)

- Скільки часу ви там були?

- 64 дні. Хоча, коли ми приїхали потім у Васильків, нам сказали, що довше, ніж 45 днів там бути не можна.

- Чому вас не міняли?

- Не знаю. Напевно економили. Ротацію потрібно взути, одягнути…

- Як довго ви тримали позицію «на висоті»?

- До останнього. Знаєте, я почав з глибоко поважати українських воїнів, особливо з західної України. Я сам з-під Криму. Але просив, що коли мене уб’ють, щоб поховали у Стрию… У хвилини, коли вже здавалось – все, кінець – кожен міг підняти руки і здатись у полон. Але всі як один кричали, що живцем не здамося.

У нас навіть домовленість була, що коли вже буде повне оточення і рятунку не буде, останній живий підірве себе в бункері гранатою. Коли ми залишали позицію та граната так і залишилась на столі в бункері.

- Що було потім?

- А потім у мене був ще однин день народження. 23 січня – тепер червоний день мого календаря. Я мав їхати в останній машині, яка замикала колону. Але сказали сідати в іншу. Коли чекали, прийшла вказівка, щоб рушати, бо в кузов тої машини, в якій я мав їхати, попав снаряд.

Знаєте, там багато хто вдруге народився… Раз прихожу в сусідній бункер, а чоловік, років п’ятдесят, присів і плаче. Питаю що сталося. А він розповідає: «Є у мене у Києві друг. Я з його сином тут разом був. Коли ми відступали, нас залишилось троє: син мого друга, ще один молодий хлопчина і я – старий дід. Треба було рятуватись. Ми почали бігти за останнім танком, щоб на броню заскочити. Чую, що старий і не дам ради. Сказав, щоб хлопці бігли самі - себе ратували. А я лишився і просто сів під деревом, чекаючи кулі. Хлопці догнали танк, видно їх помітили і призупинились. Але тою дорогою, куди вони їхали зі всіх вікон – черга за чергою. Моїх хлопців поранили. Я побіг до них, злапав за одяг і почав тягнути. Я ж вже не молодий – розумію, що двох не витягну. Син мого друга – грузний хлопчина. Дивлюсь на нього - він сміється, а груди у крові. Я його лишив, а другого потягнув в укриття. Як я тепер своєму другові в очі буду дивитись? Він же ж просив, щоб я приглядав за його малим».

Через пару днів прихожу, дивлюсь, а той чоловік далі плаче. Знову питаю що і до чого. А він відповідає : «У Харкові лежить – живий. Син мого друга вижив. Він у важкому стані, але живий!» - То чого ти плачеш? - «З радості!».

- А як було з провіантом?

- По різному. Був момент, коли у нас не було води. Я пішов на сусідню позицію, щоб взяти пару фляг з водою. Загоджу до хлопців, а там просто все трясеться в окопі від пострілів. Присів закурити, хлопці якраз їли. Дивлюсь – лежать берци. Я й кажу: «Ви чого добром розкидаєтесь в такій скруті?» Вони промовчали. Дивлюсь на берци, а там нога. Обертаюсь – лежить убитий наш солдат. Придивився ліпше - якась купа накрита брезентом, а під ним тіла. Хлопці просто не встигали виносити двохсотих. Кажу, що у нас вчора закінчилась вода, може вони поділяться. А командир говорить: «Вчора була так давно. Сивий, скільки нас вчора було?» - «115…» - « А сьогодні?» - «83» - «То вчора було так давно…».

- Чого вам найбільше не вистачало?

- Знаєте, коли ми приїхали у Васильків – цілий вечір пили. Потім над ранок я встав і вийшов на вулицю, а там сніг пролітає. Я не знаю скільки часу я просто гуляв. Помитий, під снігом, який легко падає з неба… Закурив і здалось, що я в раю і те, що зі мною було – страшний сон. У мирний час на це не звертаєш уваги.

- Як вас зустріли у мирній Україні?

- Ми приїхали на базу. Потрібно було здати зброю, бронежилети. А великий начальник каже, що 6 броніків не вистачає. «Треба ще 6 штук! Я не буду за них платити!». У мене просто закипіла кров. Я сам начальник по тилу в частині. Але щоб так говорити з тими, хто чудом живий вернувся… кажу йому: «Не плати – візьми і повішайся! А можеш піти з двохсотих познімати». Мені казали писати, писати, писати… але я нічого не міг написати, навіть ручку в руки не міг взяти.

- Як ваша сім’я переживала весь цей час?

- Важко…. Мені дуже шкода моєї дружини. Мені ще сняться постріли. Можу прокинутись на підлозі, що когось тягну на собі. Вона все це бачить… На все потрібен час…

Розмовляла Юлія Бецко