ВАСИЛЬ ЗДИРКО: КОЖНОМУ ПОТРІБНО ВІДЧУТИ СВОЮ ГЛИБОКУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УКРАЇНУ

Свідомий українець воював у спецбатальйоні «Січ». Під час бойового завдання він отримав серйозне поранення у руку. Лікарі казали, що він чудом вижив. Довгі місяці реабілітації, за підтримки побратимів і небайдужих громадян, дали змогу вояку знову одягнути форму зі шевроном рідного батальйону.

- Як ти себе почуваєш після поранення?

- На даний момент – значно краще. Їжджу ще на реабілітацію. Трохи і сам займаюсь, даючи руці навантаження. Вночі вже так сильно не турбує тому, як то кажуть, готовий до бою.

- Ти плануєш повернутись до побратимів?

- Так. Думаю що це відбудеться вже за місяць-другий.

- Це повернення буде одразу на передову?

- Думаю що так. Єдине, що потрібно максимально відновити фізичну форму. Все ж таки 5 місяців не займався.

- Як твої батьки ставляться до такого рішення?

- Переживають, звичайно. Вони були проти, щоб я повертався. Говорили, що я і так вже зробив достатньо для країни. Кожні батьки переживають за свою дитину і не хочуть пускати на війну. Бо це не АТО, це в дійсності – війна. Але вони мене розуміють.

- Чи є у тебе людина, яка буде чекати і переживати так само як і батьки?

- Коли мене поранили, життя перед очима промайнуло. Було відчуття, що помираю. Я навіть пообіцяв лікарю, який мене рятував, що я приїду додому і освідчусь своїй дівчині. Все так і було. Весілля, звичайно робити не будемо. Просто візьмемо шлюб.

- Як вона реагує на твій вибір?

- Переживає.

- Ти бачив війну на власні очі, відчув запах смерті. Після поранення ти повернувся у мирний Стрий. Чи важко тобі було все це переосмислити, поєднати і зрозуміти?

- Звичайно було важко. По телебаченню все показують якось викривлено… Говорять що це якась Антитерористична операція. У той момент, коли мене поранили, я побачив всю ярість цієї війни. Коли мене мали вивозити оперувати, переді мною БТР згорів - попала міна. Я мав у ньому їхати, якщо б підійшли до нього на дві хвилини швидше – не знати як би все закінчилось. Тому, приїхавши сюди, я побачив дві України, які розділені війною. У мирній частині нарікають, що ціни підвищуються, що долар росте, а у когось війна руку чи ногу забрала чи, взагалі, вирвала з життя.

- Чим ти можеш пояснити таку кардинальну відмінність у сучасному житті держави?

- Ми лише формуємось як нація остаточно. Народ ще до кінця не усвідомлює, що потрібно скинути кайдани. А ще у нас закладена така риса, як «моя хата з краю». Багато українців думають, що війна їх омине. А насправді всіх це може торкнутись, бо москаля не цікавить Донецьк чи Луганськ, його цікавить знищення всієї України і українців, як нації.

- Є таке твердження, що зараз на передовій – «сіль» нашої нації. На жаль, потрібно не одне покоління виховати, щоб відновити ту сіль. То можливо б було доцільно тут почати «воювати» на місцях, що змінювати країну і свідомість й з іншої сторони?

- Справді, на передовій зараз – цвіт нації. Багатьох у Пісках я знаю ще з Майдану. Ми всі тримаємось разом. Звичайно, хтось має воювати на Сході, а хтось має воювати тут і тримати свій фронт. Є різні ситуації. Потрібно,щоб кожен відчував свою глибоку відповідальність перед тими солдатами, які загинули за Україну. Можна віддячити тим, щоб боротися за хороші дороги у нашому місті, маршрутки. Щоб той солдат, який приїде зі Сходу, відчув, що щось змінилось на краще.

- Якщо воїн повернеться назад у Стрий і кардинальних змін не відчує, на скільки серйозним може бути соціальний конфлікт між тими, хто повернеться з передової, і тими, хто начебто щось міняє?

- Влада передбачає це. Принаймні мала б передбачити, що рано чи пізно війна закінчиться і хлопці повернуться зі Сходу, а дехто з бойовими орденами, яким заперечити буде важко.

- А як ти оцінюєш позицію нашої місцевої влади?

- У стрийської влади позиції нема, як під час Майдану, так і тепер. Це розширене комунальне підприємство, як казав наш побратим, яке збагачується за рахунок простих громадян. Але в кінцевому результаті людям може урватись терпець, а в першу чергу тим, хто повернеться зі Сходу.

- Які б особисто ти хотів побачити зміни?

- Радикальні (сміється). Їх в корінь потрібно обрубати: що міську владу, що судову місцеву гілку, що воєнкомат. А тоді вже обирати людей, які борються за зміни,воюючи на передовій, які відстоювали гідність під час революції і не залежать від набитої кишені.

- Повертаючись до теми війни, хочеться почути думку щодо тих, хто втікають від відповідальності. Є категорія чоловіків, які пішли на фронт, щоб їм заморозили кредити або, щоб не платити аліменти тощо. Чи їх відразу видно і чи можна з ними воювати пліч-о-пліч?

- На превеликий жаль, такі випадки є. Я був свідком і такого, що окремі особи ішли на передову з метою наживи, втекти від кримінального переслідування або що. Ефективності від них, практично, нема. Бо коли виникає потреба у плечі побратима, вони ніколи не підставлять його.

- Як пересічному громадянину розпізнати того, хто воював за свою рідну землю, за майбутнє для своїх дітей від того, хто пішов на фронт, щоб втекти від відповідальності чи заради наживи?

- Знаєте, той, хто воював за покликом серця, хто вбив москаля, ніколи не буде ходити і кричати на кожному кроці про це.

- Як довго ця війна ще буде тривати?

- Довго. Поки ми не знищимо всю московську наволоч – спокою не буде. Завжди буде внутрішній конфлікт. Вони засилатимуть диверсійні групи, розхитуватимуть ситуацію у державі. Так що поки ми не заб’ємо останній цвях у кришку гробу Москви – спокою нам не знати. Хоча багато чого буде ще залежати від політики.

Під час розмови Василь Здирко також розповів, що планує вирушити до побратимів після Великодня і вінчання. Однак перед Воскресінням його викликали військові командири.