ІРИНА ФАРІОН: ТРЕБА ДО ВІЙНИ ПОЧАТИ СТАВИТИСЬ ЯК ДО РОБОТИ

На стрийському Майдані серед присутніх була й одіозна Ірина Фаріон. Колишній народний депутат приїхала вшанувати День Звитяги і особисто познайомитись з Василем Бичком – одним із тих, хто 25 років тому підняв національний стяг над ратушею.

Редакції «Діловий Стрий» вдалось поспілкуватись з Іриною Фаріон. Про що йшла мова – далі у матеріалі.

- Багатьом цікаво довідатись чим зараз живе Ірина Фаріон, після парламентських батлів на трибуні і у кулуарах Верховної Ради?

- По-перше, я закінчила докторську. Тобто, на справді, я закінчила її ще у 2012 році, але потрібно було довести матеріал до технічного пуття. За два роки на це не було жодних ні фізичних можливостей, ні моральної сили. Тому я дуже дякую Богу, що отримала таку наукову паузу. Це величезна праця про історію мови 14-17 століття – результат восьмирічної роботи. Це моє життя, моє покликання. Книга вийде у кінці березня, захист планується наприкінці весни.

Друге. Я повернулась у рай. Рай – це студентська аудиторія. Немає нічого кращого у світі ніж студенти технічних навчальних закладів. Вони дають те, чого мені не вистачає – точність мислення, сильне аргументування і логіку. Тому я дуже вдячна студентам комп’ютерних технологій, з якими зараз працюю у цьому семестрі.

Третє. Я абсолютно не мою жодного наміру іти з політики. Тому що це - моя держава, моя країна. Я, просто, поки що маю невеличку політичну паузу, з огляду на свою наукову діяльність.

Четверте. Я й надалі провожу свої важливі проекти - культурологічно –інтелектуальні. Один із них називається «Від книги до мети», який триває з 2011 року. Суть цього проекту полягає у популяризації української наукової книжки. Бо якщо письменник має ще можливість виходу на публіку, медійний супровід, то науковець дуже герметичний. Завдання цього проекту вивести науковця за межі банки огірків у власному сокові.

Наукова книжка виходить накладом мінімум триста примірників, її не розкуповують, власне, через те, що не знають, що наука має працювати на всіх, а не лише на науковців. І така перша наукова книжка, була професора ужгородського університету Павла Павловича Чучки «Словник особових власних імен українців». У цьому проекті беруть участь різні учасники: і науковці, і митці . До прикладу - Орест Лютий. А вже у цей четвер буде неперевершений Володимир Лис. У цьому проекті побувало вже 26 людей. Відбувається він щомісяця у Львівській політехніці – у найбільшій залі Львова на 800 осіб. Це не камерна презентація. Це масштабна акція, яку ми готуємо, максимально медійно підкріпивши. До обіду ми маємо всі можливі етери. Ще одне завдання цього проекту – дати духовну силу викреслити з свого лексикону слово «розчарування»... Ми надто любимо себе, щоб допустити у себе розчарування. Навіть якщо є якісь елементи безнадії у контексті теперішньої політичної проституції, то це має бути винятково уроком для нас, винятково тим, що нас зробить сильнішими. Треба зараз особливо гуртувати таких людей. Ми не маємо ховатися по норах, а навпаки, повинні бути разом і інтелектуально зростати.

- Ви говорите про урок. Чи не забагато уроків переживають українці впродовж багатовікової історії?

- Ні. Не забагато. Якщо нація їх не засвоює, то вона їх буде отримувати ще тяжчі, від часу до часу. Вона їх не засвоює так як треба. Вона завжди відступає. Вона робить три кроки у перед ,а тоді швидко чотири кроки назад. Кожна наша революція закінчується контрреволюцією. Так не можна, за це потрібно платити. Тепер ми платимо життями наших дорогих і рідних. У кожну другу хату, практично, вже прийшла смерть. Це страшно. Але казала мені колись бабця: «як ти народився, то мусиш умерти». Ольга Кобилянська казала: «Є дві дуже глибокі речі, які потрібно приймати як дар – любов і смерть». Тому що, як казав батько Степана Банери: «Я усвідомлюю, що мене знищать більшовики, але саме це пришвидшить мою зустріч з Богом». На скільки ми готові це усвідомлювати, я – не знаю. Але все що є у світі – абсолютно справедливе. Ми просто не вміємо для себе це пояснити. Наша логіка надто примітивна аби зрозуміти, що за кожен наш компроміс, за кожен відступ, за кожну помилку треба заплатити. Це не йдеться про фінанси. Йдеться про емоції, про смерть найближчих і найрідніших.

- Чому Ви вирішили приїхати у наше місто, саме на День Звитяги?

- Я приїхала у Стрий, в першу чергу, через те, що Марян Берездецький під Дебальцево, що Василь Здирко повернувся з Пісків і знову туди їде. Це моя мотивація. Для мене політика, це не є форма роботи, для мене політика це елемент мого життя. Це моя країна і я буду її змінювати, і я не поступлюся. Буду це робити, поки буду мати здоров’я, якщо я відчую що я не маю його, також Божа воля – все, сідай і плети рукавички.

- Ви сьогодні були на нашому майдані. Як Ви можете пояснити апатію стриян, які б мали бути передовими на Галичині?

- Галичина уже давним-давно перестала бути передовою і задавати імпульс. Галичина була передовою у 2012 році, коли не проголосувала за олігархів. У 2014 році вона знову обрала олігархів. Тому я не дивуюсь, я саме так це бачила. Взагалі я вже нічому вже не дивуюсь. Я просто приймаю все як є і розумію, що через це треба перейти і мінімально засуджувати, а максимально працювати над собою. Коли я споглядала за тим всім, я думала про інше – як би я це організувала. Я не хочу висловлювати жодних претензій до організаторів, я думаю, що можливо, якби був Марян Берездецький , якби наших хлопців не було стільки на фронті, то вони б це організували по-іншому. Але я щаслива від того, що познайомилась з Василем Бичком. Це мій побратим. Це подія мого життя на сьогоднішній день: я бачила чоловіка, який перший підняв український прапор за проголошення Незалежної держави, а не те, що там розігрували якісь смішні сценки. І суть не у кількості , суть у якості людей. Що з того, що у нас був кількісний Майдан, після того та «кількість» так неякісно проголосувала, що маємо на чолі держави відступників, боягузів і страхопудів.

- Ні для кого не секрет, що ВО« Свобода» фактично подолала відсотковий бар’єр і мала б бути сьогодні Раді. Чому ніхто не відстоював цього права до кінця?

- Те що Свобода подолала цей бар’єр, не сумнівається ніхто. Нас просто поміняли місцями з панею з косою на голові. Їй намалювати 6%, а нам намалювали 5%. Де стався вкид голосів? На Луганщині і на Донеччині. Там просто підняли явку. Довести це абсолютно неможливо.

Проти ВО «Свободи» змагалися абсолютно всі. У першу чергу я тут називаю Європу. Європа панічно боїться націоналістичних настроїв, тому що Євросоюз - це бізнес-проект, по якому дуже класно ганяти велике бабло без кордонів. Присутність європейських послів на Майдані і тримання нас за поли, щоб ми радикально не діяли і все інше, про це свідчило. Я думаю, що це позиція Меркель, бо знаєте, коли на Євро-2012 до Львова приїхали німці, їм дуже все сподобалось, крім одного - пам’ятника Бандери. Вони дуже обурювалися. Для чого німцеві, який знищував Січ в образі Катерини ІІ, сильна держава, з такою неймовірно сильною енергією. Гергерт, казав, що колись ця країна своєю духовною силою врятує цілу Європу, можливо це і буде, але не при моєму житті. З огляду на те, як розгортаються події, більшість країни не має сили усвідомити, що це – первинні речі. Якщо не буде цієї духовної енергії, то не буде енергії, яка втримає зброю в руках. Не випадково ,коли була інавгурація Президента , впав хлопчик зі зброєю в руках. Він знепритомнів від жаху, кого народ обрав. І не випадково стільки людей гине. Це не прийшов головнокомандуючий, а кривавий боягуз. Але він не прийшов – його обрали. Тому це добре, що нас там нема (в Раді), ми не могли там бути у кількості 37 людей, тому що були б поза важливими політичними рішеннями. Якщо нам заходити у парламент, то сотнею, щонайменше.

Натомість ми зайшли завдяки людям у 2012 році, за що їм вдячні. Ми напрацювали 900 законопроектів. Ми тих собак навчили говорити українською мовою, ми створили їм шалений дискомфорт. Ми показали що є зовсім інші люди, що їх меншість і для них політика це не різновид бізнесу, а - постава, гідність. Хто дав назву революції – Олег Тягнибок. Це була його ідея.

Спочатку було дуже складно зрозуміти такий вибір людей, тому що кожен п’ятий в Небесній Сотні це – свободівець, кожен сотий воїн на Сході - свободівець. Де були всі ці Яроші й інші, коли 20 лютого гинув кожен п’ятий наш? Але тепер я на це дивлюся по-іншому. Це дуже класний урок для нас психологічний, у першу чергу. Революцію плодять романтики, а плоди її пожинають негідники. Це ще раз підтверджує, що є формула , яку заперечити і посунути неможливо. Сила полягає у романтикові, а він має ковтнути це як таблетку і рости як дерево. Бо якщо він махне на це все рукою, то його - перемогли. Свободу перемогти неможливо у всіх сенсах цього слова. За Кантом «свобода» зоряне небо наді мною і внутрішній закон у мені. А мій внутрішній закон каже, що я робила все правильно. Я напрацювала 12 законопроектів. Завдяки мені, як голові підкомітету зберегли 49 статтю – мова викладання у вищих навчальних закладах – державна. Якщо мене б там не було, на це просто ніхто б не звернув уваги.

Як казала Ліна Костенко : ні одна перемога не вчить так, як поразка. Це не є поразка «Свободи», це є поразка суспільства. І суспільство має це побачити. І якщо хтось сприймає поразку через призму власного гаманця, він ту поразку уже відчув.

- Повертаючись до питання Європи. Як ви можете оцінити ситуацію і вибір Греції. Україна від цього виграє чи програє?

- Україну це послаблює, тому що у Греції перемогла проросійська сила. Іде геополітична гра. Росія шукає союзників. Вона їх знаходить у Греції, Угорщині, Чехії… Зазвичай вона їх купує. Це один бік проблеми. Другий бік – на якій хвилі виграли ліві? На хвилі економічної кризи, на хвилі диктату основної країни для Греції – Німеччини, на хвилі нівелювання національного інтересу окремих країн. Європейська унія має застановитись, що це за «проект». Кожна країна проходить етап свого цвітіння-буяння, Греція через цей етап пройшла. Тепер, на мою думку, це етап – виродження, тому що Греція не діє, як самостійний суб’єкт, а як апендицит Росії.

- Через призму теперішньої економічної ситуації у нашій країні, чи можливий варіант приходу «лівих» до влади в Україні? Чи буде третій Майдан?

- Я не хочу фантазувати про третій Майдан. Якщо ти хочеш знати що буде завтра – подивися у вчора. У 1917 році вдалося зманіпулювати суспільством гаслом «Фабрики і заводи - робітникам, земля – селянам». І воно працювало 70 років. Це можна буде зробити і сьогодні. Це велика загроза, і виклик духу людському. Якщо у матеріалістичній філософії у 20 столітті вдалося перемогти ідеалістичну філософію, то вона може перемогти і зараз. Іван Франко називав це жулудковим інтересом і, даруйте, олігархічні медійні сили, абсолютно працюють на підживлення цього інтересу. Весь час в цей жулудок кидають хробак споживацтва. Тільки дуже сильна нація може переходити через такі випробування. Але творцем своєї долі є - людина, і ця людина мала можливість на парламентських виборах вибрати не споживацький шлях , а шлях ідей. А вона плюнула на цю ідею. А це означає, що ліва сила цілком логічно може постати, як абсолютно деструктивна і руйнівна. Чим закінчився вибір фабрики і заводи – робітникам, а земля – селянам? Повною пролетаризацією людини, яка працювала на заводі, голодомором селян і розстрілом інтелігенції. Якщо народ нездатен засвоїти цього історичного уроку, то він – не народ, він – жулудок. Не потрібно фантазувати. Потрібно взяти підручник з історії і прочитати чим закінчився матеріалістичний експеримент, чим закінчився атеїзм.

- Відійшовши від теми політики, хочу повернутись до питання вашої книги. Про що ця робота?

- Вона називається «Суспільний статус староукраїнської руської мови у 14-17 столітті. Мовна свідомість. Мовна дійсність. Мовна перспектива». Це книга про мову, яку народ вбив, своїм поганим ставленням до неї. Це мова яка умерла. Мій науковий керівник – Василь Васильович Німчук – член-кореспондент НАН, єдиний чоловік, у якого я працюю попелюшкою (сміється), прочитавши роботу, сказав: «Не закінчуй так печально». А я відповідаю: «Василь Васильович, ну ж умерла мова. То як не закінчуй так?».

Але у тій всій печалі, про яку ми говоримо, є величезна сила. Щоби народ пізнав себе, він повинен перейти через трагедію, інакше не пізнає себе. Треба бути трохи містиком, відкривати потоки енергії до неба. Мені взагалі 20 числа (лютого 2014 року) здавалося, що небо просто впало на землю. Воно не витримало – упало і забрало тих ангелів.

- Чи не виникало у Вас бажання поїхати зараз на Схід, щоб підтримати воїнів на передовій, побачити на власні очі війну?

- Я об’їхала усю Україну, відвідала 27 міст, коли буда народним депутатом. І усі ці зустрічі, які були на Великій Україні, а це: Донецьк, Харків, Одеса Херсон і вся Чернігівщина, проходили з піками, битвами, тітушками. Моя зустріч у Донецьку відбувалась у приміщені де напхалось 350 осіб, які головами вибивали двері і пробивались через три ряди свободівців, а ми в середині, на третьому поверсі, думали чи встигнемо всі через вікна втекти. Потім хтось дав команду і вони відійшли звідти. У Херсоні взагалі було щось неймовірне – туди привезли тітушок, і щоб я пройшла у приміщення, наші хлопці створили живий коридор і сховали мене у ньому. Тобто , я свій фронт – уже перейшла. Я не вмію стріляти. Моя зброя - слово. Хоч я рвалася туди, але Олег (Тягнибок) категорично сказав - ні. Я не думаю що маю зараз їхати туди.

- Чи спілкуєтесь ви з пораненими хлопцями з фронту?

- Так. Я зустрічаюсь з ними, їжджу у шпиталі. Зауважила, що поранені з Великої України внутрішньо дуже сильні, вони відчувають себе героями. У них народилося відчуття – воїна-месника. Наші хлопці– озлоблені, зболені, втомлені війною. Бо Галичина веде цю війну ще з 1991 року. До решти українців прийшла свідомість зараз.

Я планую організувати зустріч у Політехніці. Але я не любою тих показних речей. Мені то нагадує, як колись ветеранів водили по школах у совєцкі часи. Це має бути по-інакшому. Спочатку потрібно виграти ту війну і прийти як переможець, а не як травмований, поранений. І взагалі, треба до війни почати ставитись, як до роботи… Нема на то ради. Це на довго.