МАРІЯ ГРИЦАН: МІЙ СИН ХОТІВ ВСТИГНУТИ ЗРОБИТИ ВСЕ
«Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.»
Дихати, ходити, відчувати пестощі сонячного проміння і сприймати це, як належне. Не відчувати біль, не переживати сум і страждання. Не задумуватись про війну. Пройти повз постать у чорній хустині і не звернути увагу на жертву, яку вона віддала на вівтар твого, мого, нашого спокою…
Марія Грицан з 20 січня втратила крихти спокою за свого сина, який перестав виходити на зв'язок, а 2 липня отримала печальні вісті з Дніпропетровська. 8 липня її син був відданий рідній землі.
У місцевих ЗМІ деяку інформацію подали неточно, зокрема і про вік, і про час прибуття Андрія Грицана написали і ми з помилкою, посилаючись на джерела. Відповідно, мати і сестра Андрія Грицана вирішили розповісти про те, що з ними відбувалось всі ці місяці.
- По перше: йому 23 роки, друге: він мамі не казав, що у нього рука і щока поранена, він говорив, що – контужений, - починає розмову сестра Анна.
- То ми вже знали зі слів Стаса Стовбана, - додає мати Марія.
- Коли ви розпочали пошуки Андрія?
- Почали ми шукати Андрія, фактично, відразу. Голова (сільради у Великих Дідушичах) казав, що він «там» в лікарні, то «там» в лікарні. Одного дня в Житомирі, іншого – в Донецьку. Потім у Харкові. Ми дзвонили у ті лікарні – провіряли. Навіть людям, які ходили шукати по лікарнях у Харкові - пригрожували: «Для чого вам? Лишіться тої роботи! Лишіться шукати солдатів».
Пошуки почались від 20 січня, фактично. 19-го рано я ще з ним говорила.
Щось там голова сільради скаже, щось там інші скажуть. Аж сестра з Мукачева мені дзвонить, що в інтернеті з’явилось відео. Один хлопець говорить на камеру, щоб Володимир Рубан допоміг шукати його побратимів і називає прізвище Андрія: Опанесенка, Демчука і Грицана. То було в кінці січня. Анатолій Шарій виклав таке відео. Як наші хлопці лежать у лікарні і Стас там говорить.
- Ми почали шукати Стаса. Знайшли, коли його вивозили з Донецька у Київ, то десь було 5 лютого. Я подзвонила тоді до Стасового батька Стовбан (з Калуша). Я мала номер телефону у воєнну частину у Львові. Там дали мені його номер телефону . Батько Стаса дав мені номери телефонів Демчука і ще деякі. І тоді від 5 лютого я почала спілкуватись з Демчуками, поки ми не похоронили своїх синів. Ми і зараз спілкуємось, дальше підтримуємо зв’язки.
Ми відео зробили, їздили у Львів у ЛОДА, коли Порошенко приїжджав, і відеозвернення і листи йому передавали.
Я із такою Боднар Аліною і Галею Колодій (її син у Захарченка в Донецьку) їздили в Києві. Племінники мої помогли збирати інформацію.
Ми у Львові звернулись у різні ЗМІ. Пішли у «Експрес», вони не захотіли писати, пішли у «ЗІК», то вони один раз у Аліни у Львові нас на квартирі знімали. Нас трималось з початку двоє з Демчуком і дружиною Опанасенка. Шукали - хто де могли. Всіх волонтерів піднімали. Рубан не хотів говорити. Працювали з Василем Будиком, Віктором Майстренком, СБУ.
Потім доєдналась до наших пошуків Аліна Боднар
Кажуть за Гуралів, що мати не шукає. Вона шукає, але у неї ще є діти і проблеми у сім’ї. Я знайшла Пилипчук Свєту, її син з Гуральом пропав 5 вересня. Я з нею теж розмовляю не раз. Там 17 чи 19 хлопців до сьогоднішнього дня невідомо де. Були такі що до нас потім долучились: Боднарюк Оля, і родичі Боднара Саші. Боднарі свого Сашу вже поховали, майже місяць. Ми з мамою не конче здзвонились, я взяла білет туди і назад і вже пізно його було повертати. Я подзвонила до неї, а вона каже – завтра похорон. Я правда на другий день по похороні приїхала. Її син їхав на БМПшці. Їхало три машини. Її син не одну людину врятував, не раз був в аеропорту, поранених перевозив.
- Вам сказали, що там сталось?
- Плита впала, після другого вибуху. На нього і на Демчука, на Стаса також – йому придавило ноги. Сепаратисти обрізали одну ногу. Його витягнув Ігор Броневицький. Коли надійшли сепаратисти дуже почали Ігора Броневицького питати: «хто кулеметник». Він хоч і не кулеметник, але взяв на себе. Вони дуже сильно не любили кулеметників. Коли почули, що Броневицьий кулеметник – били.
Тоді підходить Моторола, а каже там один: ми йому швидку викликали, бо він уже … (Ігору Броневицькому). А Моторола відповідає: « Я його зараз вилікую» – вистрілив на очах у всіх у голову. Поховали Ігоря у квітні місяці у Києві. Стас був у нього на похороні. Зараз Стас на війні, на передовій, разом з нашими хлопцями, що лишилися живі.
- А як він без ноги?
- Йому поставили протез. Ми як їхали з Демчуком, Стаса батько їхав з ним в машині. І каже: «А ви знаєте де мій Стас?» Я кажу: «Та не знаю». А він відповідає: «На передовій. Він вже бачить сепаратистів».
- Коли ви довідались, що ваш син - загинув?
- Подзвонив слідчий 2 липня десь 18:20. За результатами ДНК.
- А коли ви давали зразки ДНК?
- Я здала 2 березня. Але треба було його біологічного батька. Я з початку не давала згоди. Але потім думаю, вернеться син з війни і скаже, що батько не хотів давати. А потім подзвонили. Казали, що якісь показники сходяться. Я не хотіла вірити.
А ще казала, що мій Андрій у полоні. Бо були хлопці, які говорили, що хлопець писав як Андрій втікав і сепаратисти його забрали. Потім ще одні хлопці переказували, що бачили як Андрія вели у полон.
Але я страшно переживала, тому що він кулеметник, а в армії служив снайпером. І я мала страх, що як він у полоні, то що з ним сепаратисти роблять, які він муки переносить. То було щось з чимось що у моїй голові творилось
Я не думаю, що буду мати гріх, може трохи добре, що моя дитина не кричала там з низу, як інші діти кричали: «Допоможіть! Киньте нам гранату!» Стас розказував, як там мучились.
Його як контузило (Андрія), він чув тільки спів пташки. Він у суботу рано сказав, що з ним. Я відчула що щось сталось. Він подзвонив в 9-00. Я здивувалась: «Чого ти так рано дзвониш?» «Нічого, все добре». Я говорю: «Кажи так як є». «Мамо, мене трохи контузило». Я питаю: «Що потрібно робити?». А він каже: «Мамо все добре». У неділю він не дзвонив. Аж у понеділок. Я питаю: «Як твоя голова, відходить?». А він каже: «Уже трохи легше». І Андрій не сказав, що його вже перша хвиля трохи прибила, що він поранений. То сталося десь година 3-4 ранку. Відтоді я щоночі пробуджуюся в тій годині... Відколи його не стало…
- У вас не було думки якось відкупити сина від армії?
- А для чого? Я сама, без чоловіка з дочкою. У нашому Стрийському військоматі тішили, що він буде тут, у Стрию, у запасі. І його тішили, що він буде тут…
- Якою хвилею його призвали?
- Третьою… Наш голова (сільради) міг написати, акт обстеження скласти, що у нього є ряд хлопців, які є опікунами своїх батьків. А він взяв і їх всіх відправив.
- Яким він був сином?
- Чудесним. Він як був малим, любив, коли виносять у церкві Плащаницю і стукав калатушкою попереду. Він хотів встигнути зробити все.
- Ви намагались, якось повернути його з передової?
- Мені не потрібно було його відкуповувати. Але коли я йому казала вже, що збираю довідки, щоб його повернули, він сказав: «Як ви то зробите, я повернуся і вас уб’ю. Я піду у саме пекло!». А я йому кажу: «Ти що ?! Я ж залишуся сама!». «Мамо, тут хлопець, у якого тільки дитина народилась!», відповів мені на то… Він не міг лишити тих, з якими почав служити, йому совість не позволяла.
- Кого ви звинувачуєте?
- Найперше – державу. Той аеропорт нікому не потрібен. Коли хлопці просили допомоги, прийшли з 93-ї 16 чоловік на підмогу. Хіба наша влада не знала, що сепаратисти привезли у аеропорт 12 тон тротилу?! Вони хлопців травили газами! Чому вони не розказують того? Показали одну половину аеропорту по телевізору, а другу – ні. За хлопців з 80-ки навіть не згадують там. Солдати розказували, як вологими серветками рятувались, бо не мали протигазів. Хлопці писали, що могли відійти трохи у сторону і тримати той аеропорт, але їм не дали. Андрій того нічого не розказував, казав: «Мамо, тут на мене сварять, що я сепаратистів годую». А, Аліни брат все розповідав. Вони просили допомоги. Їм казали: «Їдемо. Їдемо. Їдемо. Танки виїхали. Танки їдуть». Чого та техніка поїхала тим боком? Всі танки були знищені.
Для чого нам та війна? Хіба нам погано жити? Для чого ті хлопці гинуть?
- Як ви ставитесь до тих, хто вимушено переселився до нас зі Сходу? Ви їх осуджуєте?
- Осуджую! Як Андрій ішов на війну, я його питала: «Андрійку, нащо тобі того?». «Мамо, як би москаль прийшов до нас, ви би перші пішли проти нього»…
Тому не треба було до нас втікати, а треба було його виганяти (окупанта). Коли москаль прийде до нас, до кого ми будемо втікати? Нам уже не буде куди діватись. Через це я їх осуджую! Я знаю, що їм тяжко, але…
Коли я приїхала у Київ з Аліною, нам сказали, що організовують акцію. Ми прийшли подивитись. А там сидить коняка, у нього своя програма: за полонених, щоб визволяти, а між іншим витягує ще свої вимоги: приписку у Києві, квартиру… Як про це сказати?! Хлоп, як бик! Прийшов з Луганська і хоче квартиру у Києві?! Я більше на такі акції не ходила.
- Як ви з Дніпропетровська забирали тіло?
- Все це організували волонтери: як забрати тіло Андрія, а потім зустріч у П’ятничанах і далі по дорозі. Я не знаю, хто йому сказав, що мій Андрій вже похований на алеї слави. Роман прийшов до мене з головою сільської ради і таке мені говорить. Я ж відповідаю, що я не вірю. Я потім подзвонила до Нелі, а вона відповіла, що то неправда. Сказала, щоб я приїхала і подивилась сама…
Коли ми виїхали, то я знала, що Демчук їде також. Ми з ними коло Києва зустрілись машинами. Тоді ми приїхали у Дніпропетровськ. З міліцією прибули у морг. Все оформили. Неля питається мене: підете дивитись? А у мене якийсь страх чи то тривога, чи то що? Але я – мама. Мусиш пережити цей хрест.
- По чому ви опізнали свого сина?
- Ми прийшли у морг. Я не знала, що то лежить на мішку чорне, незрозуміле. Я дивлюсь, там де голова, всі зуби повилітали, хіба вставні залишились. А на руці – вервичка, яку купили у Зарваниці. Я таку саму вервичку ношу. Так і опізнала. Як він сидів у тому терміналі, у такому положенні: ноги зігнені, руки на животі складені, ми його і поховали… Тіло придається землі.
- А коли тіло Андрія забрали з аеропорту?
- Десь у середині лютого почали забирати тіла, коли дістали дозвіл. Позбирали їх у ящики. То наші полонені, ті що були у Захарченка у донецькому СБУ, витягали тіла. Коли почали текти тіла, сепаратисти заставили наших полонених перекладати їх у пакети поліетиленові. Один хлопець від цього помішався.
28 березня тіло Андрія перевезли у Дніпропетровськ. Тоді вже його батько здав зразки ДНК.
- Попадала я і на аферистів. Перший: що є мій Андрій у полоні. Я подзвонила до Степанишинів, вони дали мені номер телефону того, хто знає де мій Андрій. Називався Гущенко Андрій. Сказав, щоб я передзвонила десь година 8-00 ввечері, що вони будуть там і дадуть мені поговорити. Але я знаю, що ввечері ніхто там не передзвонює. Я подзвонила о 8-00. А мені кажуть: «То не можна. Давайте завтра передзвоните».
- Вони щось від вас вимагали?
- Ні. Може як би я довше з ними говорила, щось просила, то тоді. А я цього не робила. Невістка Степанишинів щось їм кинула. Вони дурили один день, другий день. А я тоді дзвоню до Василя Будика, а його дружина каже, що то з тюрми дзвонять.
- Другий раз – у травні дзвонить племінник зі Львова. Каже, що ніби є Андрій. Але треба було задати комусь питання. Він запитав як Андрія рідний брат називається. Вони йому сказали, що його (Андрія) довго били, але він сказав, що у нього рідного брата нема, тільки сестра і мати Марія. Я тоді сама до них подзвонила. Задала я контрольне питання: як називається батько Андрія. Тоді вони почали питати яку я ціну заплачу за свого сина. Я відповіла, що не знаю. Вони запропонували зійтися на 15 тис. доларів. Я відповіла, що не заперечую, але вони повинні дати відповідь на моє питання. На другий день я до них дзвоню. Вони кажуть , що відповідь – Володимир. Тоді я кажу: «Вибачайте хлопці. Відповідь не правильна». Телефон зашипів. Я тоді до них передзвонила ще раз, а вони сказали: «Ви більше до нас не дзвоніть».
- Потім був ще третій раз. Анна Нємцова написала статтю, у якій ідеться, що Андрія вивезли у Росію. Бо 23.03 був зафіксований дзвінок від нього з території Росії. Я передзвонила на той номер, але теж побачила, що то неправда.
- Що ви думали після кожного такого дзвінка і розмови?
- Думала, що може якраз…
- А коли ви переконувались, що це аферисти, які тоді були у вас думки?
- Лише зло, бо люди хотіли на чужій біді нажитись…
Горе матері і її втрата неоціненні. Сьогодні не однин син міг би потішити свою неньку і витерти сльози печалі зі щоки. Однак зробити цього вже вони не зможуть. Хлопці поклали на вівтар своє життя. Хтось залишив самотню матір, хтось дружину і дітей, а інші, можливо, не встигли розкласти крила для польоту над дорогами свого майбутнього.
Війна косить українських синів, вони ж продовжують оберігати наш спокій. Відвага українців не може зрівнятись з жодними дипломатичними деклараціями і рішеннями. Безпечним сном ми повинні завдячувати воїнам зі зброєю в руках на Сході України та їхнім матерям, які виховали захисників Батьківщини.